як Парі переживає страйк
восьмий день хаосу. багато ліній метро не ходять, але мені пощастило і моя, сьома, ходе вранці та ввечері, єдине шо тіки один потяг, а не три, на 10 хвилин
6.45. метро Кріме. влізти в метро в напрямку центру вже неможливо – тіснувато… доїжджаю до кінцевої і там разом із натовпом заробітчан штурмую порожній потяг, що їде в центр і далі на південь і який вмить заповнюється так, шо ледь дихаєш. затискає мене між двома українцями (у вагоні їх було ще кілька), арабом, індусом і африканцем якого мені не видно. просуваємося від станції до станції ледь-ледь. піт починає струмити по спині, животу, ногам. араб із гарними мигдалевидними очима їхав чемно, тихо, старавсь не страждати. індусу було важко і він закривав час від часу очі. африканець очевидно був в екстазі від проісходящєго і теревенив без упину і голосно, єдиний на весь вагон
– рот не закривається, – приречено констатує один з укрів
мені хочеться реготати
піт тече. шапку не зняти, куртку не розстібнути
на одній зі станцій жіночка прагне залізти. як і всі, конєшна. очевидно, на роботу тік вона поспішає, командує наступним чином:
– ей ви там, всередині, трохи посуньтесь, нам же ж теж треба їхать
ми, що всередині, озираємось навколо, посміхаємось гірко. вільних місць нема. нема де й плюнуть. жіночка психанула й пішла геть від потяга, мабуть, рішила пішки
– обідилась на нас, – коментує укр. – плюнула й пішла
я хіхікаю. досі хочеться реготати, але тре обережно, шоб без істерики. я просто рада, шо я тут і шо в мене є шанси потрапити на інший кінець міста у справах, які неможливо вже відкладать
о 8.00 ми, нарешті, на Шатлє. за той самий час, думаю, я би пішки вже туди добігла…